До Основ'яненка.
Б'ють пороги, місяць сходить,
Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
"Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?"
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Вітер віє, Сонце гріє
На степу козачім.
На тим степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
"Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! дивітеся —
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла.
Вернітеся!" — "Не вернуться! — заграло, сказало
Синє море. — не вернуться,
Навіки пропали!"
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля.
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
Та ніхто не бачить...
А до того — Московщина,
Кругом чужі люди.
"Не потурай", — може, скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Тільки ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда,
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово!
Країна Ельдорадо.
Десь далеко є країна
Щира, чиста, щастям горда.
Кожний там живе щасливо —
Держиморда, держиморда.
Там говорять по-французьки
Не то значні, а й лакеї.
І пани всі мови знають —
Крім своєї, крім своєї.
Гей, гей, Ельдорадо!
Гей, гей, Ельдорадо!
Там велика воля слову,
Кожний пише все, що знає.
І цензура ліберальна —
Все черкає і черкає.
Там письменникам за працю
Сам уряд складає дяку.
І з тріумфом їх провадить
В Сибіряку, Сибіряку.
Гей, гей, Ельдорадо!
Гей, гей, Ельдорадо!
Там живуть усі народи —
Москалі, хахли, поляки.
І живуть вони так дружно —
Як собаки, як собаки.
Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина.
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина.
Гей, гей, Ельдорадо!
Гей, гей, Ельдорадо!
Гей, гей, Ельдорадо!
Гей, гей, Ельдорадо!
Пісня землероба.
Буяє на на дворі весна.
Чарівно так співають журавлі.
Прокинулась у мене здавна
Велика любов до землі.
Я здибав нацйональне зерно.
Все є тепер для виросту плодів.
Я посаджу таке дерево —
З плодами синьо-жовтих кольорів.
Але то справа дуже непроста.
Земля моя — то глина та пісок.
Без добрива нічого не росте.
Хіба що будяковий колосок.
Приспів:
Чи буде на землі родючий приріст?
Не довго я думав, бо йшов комуніст.
Його закопав — тепер буде в ній
Свій перегній, свій перегній.
Але я дечого не врахував,
Хоч маю дуже якісне зерно.
На чому посадив — те і дістав.
Вродило бо червоне знамено.
Воно ж таке величне та красне.
То я його порізав на шматки.
На довгу згадку своєму народу
Шматки роздав як носові хустки.
(Приспів).
Земля дарує радісне життя.
Доволі я вже добрива наклав.
Мій краю, в тебе ясне майбуття!
Не досить тобі сил я ще віддав.
(Приспів).
Ворони.
Щоденно ворони летять,
Щоденно ворони кричать:
"Там спалили,
Там убили,
Там піймали,
Там забрали,
Посадили,
Осліпили
І згноїли.
Що ж ви дивитеся? — плачте!"
Чорні ворони, не крячте...
Ми оглухли, ми глухі.
"Як же стали ви такі?"
Нас дурманом обпоїли,
В наші вуха цвяхи вбили,
Наші голови скрутили
І такими жить пустили...
День ми днюєм, ніч ночуєм,
Все ми бачим, а не чуєм.
Якщо вільні,— нащо військо?
"Що в кишені?", "Як назвисько?".
А не вільні,— чом до січі
Нас давно уже не кличе?
І ніяк ми не вгадаєм,
Що зробилось з нашим краєм,
І не знаєм, божевільні, —
Чи в неволі ми, чи вільні.
Нагло ворони знялися,
Буйним сміхом залилися.
"Ви хіба вільні, ви хіба вільні?
Божевільні, божевільні"!
Суботів.
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна .
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!
І помоляться!
І ви покинули.
І ви покинули... і ви пішли...
І клад, що вам діди сховали,
На скибку хліба проміняли...
Цигани ви,
Цигани ви...
А там, в землі, який там скарб лежав
І скільки струн в собі ховав...
Які б то звуки розітнулись,
Коли б ви дивних струн торкнулись...
Не варті ви,
Не варті ви...
І часом чує ліс в тиші нічній,
Як десь на кобзі золотій
Струна застогне і порветься,
І стогін скаргою проллється...
"О, де ж ви є?
О, де ж ви є?.."
Ген, долиною.
Полем шлях курить,
Вітер дерево хилить.
Осипалися віти,
Наче кинуті діти.
Тим шляхом,
Довгим, битим шляхом
Та ішли сліпі діти,
Як поламані віти.
Поможи їм, Боже,
Щоб дійти вони були в змозі
По отій дорозі
До рідного ґанку.
До світанку.
Ген, долиною
Йшла стежиною,
У руках несла небо —
То є моя мати.
Ген, горою
Йшов стежиною,
У руках тримав сонце —
То є батько мій.
Поможи їм, Боже,
Най зустрінуться вони знову.
Проведи до дому,
Хто ж іще поможе?
Прийди, Боже. Прийди, Боже.
Подаруй свою ласку в цей народжений день.
Розрита могила.
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
"Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала...
Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає.
І могили мої милі
Москаль розриває.
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки?
Крові.
Краєм кров'яніє озерце, спочиває нехай.
Крає обескровлене серце понівечений рай.
Боже, де та сила, що зможе,
Як велика ріка, понести нас за собою?
Боже, мої жили без крові, лише темна вода.
Де ж та сила, Боже?
З півночі ішли гості — названі родичі.
Родичі мають очі — очі наволочі.
Тая славна рідня вшановує свої дні,
Запаливши вогні, переможні вогні
На крові. Крові. Крові!
Прокотилося сонце шляхом.
На узбіччі того шляху кволе людство
Спочиває, спочиває.
Ясний день в очах їх дотліває,
Догорає все, що було днем,
Сонне тіло пилом накриває,
Залишає лиш спалах один — щем.
Сяє більмом очей, понівечений край.
Закатований рай, закатований рай.
Доле, скільки ти крові розлила по землі?
Дай же, доле, й мені! Дай же, доле, мені
Крові!
Дай нам чистої, доле, крові.
Крові!
Мати.
Час спочивати.
Ще ніч. Ще ніч.
Спи, моя мати,
Ще ніч. Ніч.
Може, ніч дасть тобі сил,
Доки зійде ясний день.
Мамо! Кінець ночі.
Вже день, вже день.
Та згасли твої очі.
Вже день. День.
Боже! Поглянь, Боже —
За тобою тінь